Українське питання очима Вернадського


Перш ніж почати розбір статті Володимира Івановича Вернадського «Украинский вопрос и русское общество», хотілося б звернутися до російської версії вікіпедії, якою всі ми з вами щодня користуємося, і з'ясувати досить примітний факт. У статті про Вернадського, розділі «Громадські погляди» написано наступне: «В равной мере своим соотечественником его считают и в России, и на Украине. Несмотря на то, что Владимира Вернадского на Украине считают украинским учёным, он в 1918 году отказался принять украинское гражданство от гетмана Павла Скоропадского[1] и считал себя русским человеком[1], отстаивал единство России и противостоял украинцам-самостийникам, как австро- и германофилам[1].

Владимир Вернадский негативно относился также к украинизации 1920—1930-х годов, считая её насильственной, называл язык вывесок и сочинения Михаила Грушевского «язычием»[1]. Своим главным культурно-общественным заданием он считал сохранение главенствующего положения русской культуры на Украине[1], объединение украинцев, которым дорога русская культура, и развитие связей с российскими научными учреждениями[1].

[1] Герич И. Между российским и украинским берегами».

 

Цей дуже довгий ліричний відступ був невипадковий, тому що він показує те, що такий «запеклий українофоб», яким малює Вернадського Герич, розумів суть та важливість українського питання, вмів без емоцій і зайвого бурчання висловлювати виразні і правильні думки, що й продемонстрував у своїй вищезазначеній праці.

Тепер перейдемо безпосередньо до нещадно виривання настільки солодких моєму погляду цитат та їх аналізу.

  • «Украинский вопрос есть вопрос старый, – он ровесник появлению украинского этнографического элемента в составе Московского государства. В разное время вопрос этот принимал разные формы. Сущность украинского вопроса заключается в том, что украинская (малорусская) народность выработалась в определенно очерченную этнографическую индивидуальность с национальным сознанием».

Отже, чітко простежуємо те, що Вернадський визнає окреслену етнографічну індивідуальність з національною самосвідомістю (яка є визначальним фактором самовизначення народу), що поряд з індивідуальною мовою (не дивлячись на загальну православну релігію, яка в цьому випадку ніяк не заважає суті питання) показує самобутність і , не дивлячись на історичну близькість, культурну індивідуальність українців.

  • «В XVII и XVIII веках русско-украинские отношения сводились к постепенному поглощению и перевариванию Россией Украины как инородного политического тела, причем попутно ликвидировались основы местной культурной жизни (школа, свобода книгопечатания) и подвергались преследованию даже этнографические отличия. В XIX в. Украина, как политический организм с самостоятельною внутреннею жизнью, перестала существовать, будучи окончательно, по выражению Петра Великого, «прибрана к рукам» Россией».

Чітко окреслене імперське нахабство Росії, яка прикриваючись «єдністю руського народу», а мотивуючись чисто політичним підтекстом, знищувала самобутність і витонченість культури «братів-слов'ян», не дозволяла розвиватися у власному напрямку, дивитися відкритими очима в будь-яку зі сторін світу і самим вибирати свій шлях... Та що тут говорити, якщо забороненими були навіть внутрішні самоуправлінські справи. Найсмішніше в усьому цьому те, що українці постійно були в чомусь винні і чимось зобов'язані, не дивлячись на те, що по руках і ногах зв'язані.

  • «Меры правительства против украинского движения, не считая личного преследования украинских деятелей, выразились в исключительном цензурном режиме, ограничивавшем употребление украинского языка в печати самыми узкими рамками, а в стеснении украинской драматургии и сцены, в гонении на украинский язык в школе, в общем враждебном отношении ко всякому оказательству украинского национального самосознания или даже стихийного влечения к национальному украинскому элементу. В частных проявлениях борьбы с «украинским сепаратизмом» администрация, особенно местная, доходила до преследования самых невинных и естественных проявлений национальной украинской стихии, как пение народных песен, выступления кобзарей и т.п.».

Завжди цікавило питання, невже «такі генії людства» не розуміли, що заборонивши народу вчити своїх дітей рідній мові, писати на ній, вкушати творчість на цьому «музичному поєднанні літер» вони, рано чи пізно, натраплять на глухий мур, із сердець що б'ються, глухий не тому, що мертвий, а тому, що невідступний. Як можна заборонити вилиття української душі, яка лунала в піснях на полях і луках, яка полегшувала важкий труд, йшла пліч-о-пліч і в горі, і в радості... Як можна заборонити кобзареві співати? Це ж значить – заборонити йому жити.

  • «Период интенсивной борьбы с украинским движением продолжался, с некоторыми колебаниями и перерывами, более 50 лет, с 1847 по 1905 г. Наиболее острые моменты: 1847 г. – Кирилло-Мефодиевское братство[1], 1863 – запрещение религиозной литературы[2], 1876 – запрещение всех видов литературы, кроме беллетристики [3], 1881 – подтверждение этого режима [4]. Мотивировалась эта борьба утверждениями об этнографическом, культурном и языковом единстве отдельных ветвей украинского народа, о равномерном участии этих видов в создании русского литературного языка, общегосударственная роль которого исключает необходимость в параллельном развитии иных языков и литератур русского корня: рядом с этим указывалась государственная опасность украинского «политического сепаратизма» и преобладания в украинском движении антигосударственных социалистических тенденций; наконец, высказывались подозрения и обвинения в инородном или иноземном происхождении украинского движения, внушаемого и поддерживаемого исконными врагами России, каковыми виделись поляки, немцы и т. п.».

[1]. Кирилло-Мефодиевское братство – тайная политическая антикрепостническаая организация, созданная в 1845 году в среде интеллигенции, объединявшейся вокруг Киевского и Харьковского университетов. В ее состав входили Н. Гулак (кстати сказать, родной дядя матери В. И. Вернадского), А. Навроцкий, Н. Костомаров, П. Кулиш, В. Белозерский, Т. Шевченко и другие. В марте-апреле 1847 года братство разгромлено жандармами.

[2]. В 1863 году был распространен так называемый Валуевский циркуляр, по которому запрещалось издавать на украинском языке любые книги, кроме произведений художественной литературы.

[3]. Так называемый Эмский акт, утвержденный в 1876 году императором Александром II, дополнял Валуевский циркуляр. По нему запрещался ввоз в Россию украинских книг из-за границы. Не разрешались также театральные представления на украинском языке и печатание текстов украинских песен к нотам.

[4]. В 1881 году был принят закон, подтверждающий основные репрессивные меры в отношении украинского языка. Единственное «послабление» – разрешение печатать словари и тексты к нотам.

Напрошується фраза «чим далі, тим смішніше». Дійшло до того, що заборонили людям молитися рідною мовою ...

Заборони були всюди, скрізь бачилися антидержавні змови, українське слово гноблять на стільки, що при його звучанні в голосі відчувалося побоювання і підпільність...

Як видно з кінцівки цитати і 150 років тому у великоросів була манія переслідування і «весь світ завжди хотів нашкодити Росії-Матінці», що яскраво підкреслює імперіалістичність світогляду «освічених слов'ян», на відміну від «малоросійської черні».

  • «В ряде циркуляров по ведомству министерства внутренних дел Столыпин объявляет борьбу с украинством государственною задачею, лежащею на России с XVII столетия».

Коротка фраза, але вона глибоко відображає суть справи – визнає українців, як монолітний самостійний етнос, але спонукає з ним боротися, не тому, що це ефімерія, а тому, що народ цей, незручний верхівці великоросів. Незручний, загрожує розшаруванням «єдиного руського суспільства», може стати прецедентом для боротьби за незалежність інших слов'янських і не слов'янських народів, які входять до складу Московії, є справжнім власником стратегічно важливих території – ось головні мотиви, а не ті високі промови про рівноправність, братерство і неподільність!

  • «В последнее десятилетие с усилением в обществе националистических настроений выяснилось отрицательное отношение к украинскому движению даже в известной части прогрессивных элементов общества, в глазах которых главная опасность движения заключается именно в его культурной роли, угрожающей России национальным и культурным расколом. Эти элементы сознательно поддерживают противоукраинскую политику правительства, их не шокируют административные способы оценки и разрешения вопросов педагогики, филологии, культуры. Из этой среды появляются затем провозвестники великорусского империализма, признающие право творить культуру только за большими нациями и на этом основании обрекающие культуру 30-миллионного украинского народа на растворение в великорусском море».

Прочитавши останнє речення цієї цитати, ще глибше занурюєшся в безмірну неповагу і презирство деяких елементів навіть високоморальної інтелігенції Росії. А як же такі Великі творці культури, як Шевченко, Сковорода, Прокоф'єв, Лисенко, Рєпін, Чайковський, Грушевський, Булгаков, які були українцями і світове суспільство шанує їх і понині. Цей список можна було б продовжити, але й ці прізвища викличуть безліч суперечок... Вони надихалися Україною, та й скільки суто російських поетів надихалися саме Україною, творили, перебуваючи на цих прекрасних землях, творили завдяки місцевому колоритові, місцевій культурі, переводили українських авторів на російську і самі радували свій слух українським перекладом своїх творів.

  • «Успехи России на австрийском фронте в первые месяцы войны дали возможность правительству при содействии националистов предпринять уничтожение ненавистного «очага мазепианства». Осуществлялся этот план с чисто германскою последовательностью и жестокостью, – путем полного разрушения украинской общественности и культуры в Галиции и насильственного изгнания из нее интеллигентных сил. Нового в этом для украинской народности, впрочем, мало. И в прошлом ее интересы жертвовались государством в пользу более сильных или более нужных в данный момент соседей, – чаще всего в пользу поляков, несмотря на извечную русско-польскую вражду. В XVII веке Андрусовский договор[9] разделил украинскую территорию между Россией и Польшей. В XVIII веке Екатерина помогла полякам подавить восстание украинского крестьянства против польской власти в то самое время, как восставшие считали, что они действуют в интересах России[10]. В XIX веке правительство становится на сторону польских аграриев против украинского демократизма, а слепая борьба с унией содействует полонизации Холмщины. В XX веке произведенное русскими руками обескровление восточной Галиции восстановило в ней прежнее влияние польской культуры, подорванное было развитием культуры украинской. В подобных случаях интересы русского дела, русской идеи, русского единства руководителями русской политики в расчет не принимались».

[9]. Согласно Андрусовскому договору 1667 года вся Правобережная Украина (кроме Киева) передавалась царской Россией во владение Польши, что вызвало недовольство и протесты украинского народа.

[10]. Речь идет о Колиивщине, крестьянском восстании 1768 года на Правобережной Украине против шляхты. Оно было жестоко подавлено польскими магнатами с помощью царской армии.

 

Читаючи все це, спираючись на факти, ми спостерігаємо багатовікову історію зради, катувань, несправедливості та нетерпимості, гонінь і насильства! Насильства культурного, насильства етнічного, насильства духовного, і, звичайно, все це було підмішано на насильстві фізичному, так би мовити «полюбовній братській прочуханці», щоб дурниці в голову не лізли! Українцям «всю дорогу» згадують Полтавську битву, ні, навіть, «Полтавську зраду» з єхидною посмішкою і високо задертими кирпатими носами – мовляв, провчили, але, на жаль, ніхто не хоче копати глибше, ніхто не хоче обґрунтованого фактажу, шукати істину серед тонн заангажованої літератури – всім начхати, кожен вибирає зручну для себе позицію та тримає її, спітнілими пальчиками, і кричить у все горло «свою правду».

 

мебель http://mebelvdome.kiev.ua/garderobnye-komnaty.html двери раздвижные для гардеробной;экспресс полиграфия киев http://vivario.com.ua/bannery широкоформатная печать на баннерной ткани;Жителям Орехово ремонт компьютеров новокуркино у баррикадной