Чи визнала Російська Імперія українську мову? Частина 1. Листи до прем’єр-міністра.


Загальновідомо, що у Російській Імперії українців не визнавали за націю. Згідно з імперською ідеологією, існував «общерусский народ», що поділявся на три народності – великоросійську, малоросійську та білоруську. Українську мову називали діалектом «общерусского языка», а всі намагання українців заявити про себе, як про націю, окрему від росіян та білорусів, називали ворожою пропагандою Австро-Угорщини.

         Хоча не всім відомо, що російська влада таки почала потроху виправляти цю кривду. У статті мова піде про перші кроки до визнання Російською Імперією української нації.

Оригінали документів, про які піде мова, можна знайти за посиланням http://movahistory.org.ua/wiki/Документи_Комітету_Міністрів_1905_року

12 грудня 1904 року з-під пера Імператора виходить Найвищий указ, у якому, зокрема, сказано про те, ще необхідно здійснити перегляд постанов, що обмежують права підданих Імперії та іноземців і скасувати постанови ті, що придушують права людей. (оригінал - http://constitution.garant.ru/history/act1600-1918/3080/ , пункт 7 та 8)

У відповідь на цей указ до Голови Уряду С. Вітте надійшло кілька цікавих листів, що були долучені до справи про українську мову, яка розглядалась у Імператорській Академії Наук та Комітеті Міністрів.

    Трохи прямої мови.

Докладная записка №1 (От граждан Одессы) Его Высокопревосходительству Господину Предсѣдателю Комитета Министровъ Статсъ-Секретарю С. Ю. Витте.

 


…мы, нижеподписавшиеся, члены интеллигентной части малорусскаго общества, считаемъ своею гражданскою обязанностью обратить вниманіе Комитета Мипистровъ на одно изъ тѣхъ нарушеній, которое подрываетъ силу основныхъ законовъ, глубоко задѣваетъ святыя и лучшія національныя чувства малорусскаго народа, оскорбляетъ его достоинство… Мы говоримъ объ установившейсясъ 1863 г. практикѣ административныхъ мѣстъ и лицъ по отношенію къ малорусскомуязыку, офиціально именуемому нарѣчіемъ, а научно называемому украинскимъ языкомъ, и къ литературѣ на этомъ языкѣ.

     До 1863 г. малорусское слово находилось въ такихъ же условіяхъ юридическаго и фактичѳскаго существованія, какъ еврейское, великорусское, польское, нѣмецкоѳ и др.

     Въ Іюлѣ 1863 г. администрація, по совершенно непонятнымъ и лишеннымъ всякихъ основаній причинамъ, издала относительно малорусскаго слова запретительный циркуляръ, содержаніе котораго не находитъ себѣ оправданія ни въ исторіи, ни въ наукѣ, ни въ дѣйствительныхъ фактахъ, ни въ потребностяхъ жизни, ни въ государственныхъ интересахъ.

     Результатомъ гоненія на малорусское слово было то, малорусскій народъ … страшно отсталъ, одичалъ и поражаетъ своею безграмотностью, деморализаціей, некультурностью, упадкомъ нравственности и ужаснымъ невѣжествомъ, являющимися тормазомъ во всѣхъ рѣшительно дѣлахъ и начинаніяхъ. А между тѣмъ объ этомъ самомъ народѣ иностранные путешественники уже въ ХѴII вѣкѣ писали восторженныя похвалы его добротѣ, культурности, грамотности,религіозности, нравственности. А между тѣмъ этотънародъ когда то былъ источникомъ просвѣщенія для великороссовъ.

     Что касается малорусскихъ писателей…они вынуждены перенести свою литературную дѣятельностьвъ Галицію, гдѣ развилась, окрѣпла и существуетъ въ настоящее время солидная малорусская литература, обратившая на себя вниманіе англичанъ, французовъ, нѣмцевъ и другихъ, издается около 20 малорусскихъ газетъ, имѣются журналы и научныя изданія….

 


Культурна інтелігенція Одеси пише до імперського прем’єр-міністра про те, що українська мова, після видання Валуєвського циркуляру та Емського указу, та деяких інших документів, фактично перебуває під забороною, і про жахливі насідки цієї заборони для українського народу (порівняймо це з діями одеського мера Костусєва, що забороняє у мерії українську мову, чи з великим захисником російської мови Кваснюком, який у офіційних документах російською, що виходять з-під його пера, робить півтора десятка помилок). У той самий час, як у Галичині, що знаходиться у складі Австро-Угорщини, українська мова не просто вільна до використання, нею виходять газети, журнали, наукові видання.

Далі інтелігентні одесити наводять нормативно-правове обґрунтування того, що така заборона суперечить законам Російської Імперії та вимагають скасувати принизливі заборони.

Дати почитати це звернення Костусєву, га?

         Наведемо ще одне звернення, тепер від Ольги Косач (більш відомої як Олена Пчілка), редактора журнали «Київська Старовина» Володимира Науменка,Ільї Шрага (депутата Держдуми від Чернігівської губернії) та інших.

     Вищеназвані діячі, дізнавшись про те, що питання української мови буде обговорюватись на засідання уряду, вирішили поділитись з Головою Уряду власними роздумами з цього приводу, «твердо вѣря, что мы найдемо сочувствіе и піддержку справедливымъ желаніямъ, выражаемымъ нами въ настоящей нашей докладной записке».

Трохи цитат.

 


     Между тѣмъ малорусскій языкъ имѣетъ всѣ права на существованіе, на признаніе его правоспособности въ культурной жизни населенія; какое бы названіе ни присвоивалось за малорусскимъ словомъ,— языка, или нарѣчія, словомъ этимъ говоритъ многомилліонный народъ, издавна запечатлѣвшій свой національный духовный складъ въ обширной эпической и лирической словесности, за которою какъ русская, такъ и западно-европейская критическая наука признала высокія достоинства.

…при нахожденіи Украины еще подъ политической властью Польши, украинское слово не было преслѣдуемо… между тѣмъ, слово, называемое теперь малорусскимъ, находится въ настоящее время въ рѣзко противоположномъ состояніи: оно совершенно лишено всякаго права гражданства въ культурной жизни населенія.

Изгнаніе малорусскаго языка изъ школы мѣшаетъ успѣшному усвоенію школьной грамоты и общему развитію учащихся, особенно принадлежащихъ къ массѣ сельскаго населенія. … значительная часть вромени и энергіи школьниковъ уходитъ преждевсего на заучиваніе чуждаго по языку текста учебника. …необходимость выражать въ школѢ свои мысли на непривычномъ языкѣ затрудняетъ умственную работу школьника, что не можетъ не отзываться вредно на его развитіи.

 


     Як бачимо, особливу увагу звернули у цьому листі на освіту. Про це і поважні громадяни Одеси писали, і М. Грушевський у своїй роботі «Про українську мову і українську школу»( відскановану книгу завантажити можна тут http://www.hurtom.com/culture/booksother/6334-m.-grushevskijj-pro-ukransku-movu.html) підіймав це болюче питання. Ми, народ, що за часів входження Гетьманщини у склад Московського Царства були найосвіченішими у тому царстві, перетворились на один з найменш освічених народів Російської Імперії.

     І доволі точно сказано про ставлення до української мови, що, бува, з’являється у людей у результаті такої політики – як до мови селюків, недостойної мови («видя, что, начиная, съ первоначальной школы, его родной языкъ вездѣ попирается и отвергается, какъ нѣчто недостойное, юноша-селянинъ самъ пріучается смотрѣть на него, какъ на нѣчто презрѣнное, a вмѣстѣ съ тѣмъ относиться съ презрѣніемъ и ко всѣмъ говорящимъ этимъ языкомъ — своимъ ближайшимъ роднымъ и одпосельчанамъ»).

     А от ще цікава інформація про дії місцевої влади. Думали вона була повністю русифікована? Я теж так думав. Ба ні, не так все погано було. Численні губернські, повітові збори,сільськогосподарські Комітети, навіть Економічна рада, з’їзд лікарів, товариство грамотності та агрономічний з’їздзвертались до російської влади припинити утиски української мови. Усім їм було відмовлено. Докладну цитату наведено  нижче.

 


     Начиная съ 1880 г. за допущеніе малорусскаго языка въ школу высказались губернскія земскія собранія: Херсонское въ 1880 г., Черниговское—дважды въ 1881 и 1900 гг., Полтавское—въ 1904 г.; уѣздныя земскія собранія: Черниговское, Елизаветградское и Борзенское; сельско-хозяйственные Комитеты: Хотинскій, Бердянскій, Новомосковскій, Хорольскій, Лохвицкій, Воронежскій, Полтавскій; Коммисіи комитетовъ Черниговскаго и Конотопскаго (доклады ихъ не были разсмотрѣны Комитетами); этотъ же вопросъ возбуждался въ Ананьевскомъ, Лубенскомъ и др. Комитетахъ, но также разсмотрѣнъ не былъ. Кромѣ названныхъ земскихъ собраній и Комитетовъ, собственно за необходимость допущенія книгъ на малорусскомъ языкѣ висказались еще Борзенскій уѣздный комитетъ, Экономическій совѣтъ Черниговскаго губернскаго земства, съѣздъ земскихъ врачей и представите лей земствъ Черниговской губерніивъ 1897 г. (съегомнѣніемъсогласилось и Черниговское губернское земское собраніе), агрономическій съѣздъ, бувшій въ Москвѣвъ 1901 г., Полтавскій кустарный съѣздъ 1901 г., Петербургскій кустарный съѣздъ 1902 г., Петербургскій техническій съѣздъ 1903 г., Харьковское и Кіевскоеобщества грамотности; о томъ же не однократно ходатайствовало Петербургское благотворительное общество изданія дешевыхъ и полезныхъ книгъ для малорусскаго народа. Всѣ эти ходатайства или оставлялись безъ отвѣта, или отклонялись.— Въ самое послѣднее время Кіевское общество грамотности, въ подробно мотивированномъ ходатайствѣ, просило устранить препятствія, въ силу которыхъ книги на малорусскомъ языкѣ но допускаються въ училищныя, сельскія и безплатныя библіотеки-читальни, а также препятствія, затрудняющія разрѣшеніе къ печати научно-популярныхъ книгъ на малорусскомъ языкѣ, и очень скоро получило отвѣтъ, что ходатайство это удовлетворено не будетъ. Нѣсколько иной отвѣтъ, но также отрицательный, получило въ 1903 г. Черниговское губернское земство на ходатайство, возбужденное еще въ 1898 г. о включеніи въ списокъ разрѣшенныхъ для народного чтенія книгъ 50 книгъ на малорусскомъязыкѣ: согласно съ заключеніемъ Министерства Народнаго Просвѣщенія, Комитетъ Министровъ, по журналу 3 Іюня 1903 г., нашелъ необходимымъ повременить съ разрѣшеніемъ ходатайства впредь до разрѣшенія возбужденнаго Министерствомъ Народнаго Просвѣщенія общаго вопроса о допущеніи въ сельскія библіотеки изданія на мѣстныхъ нарѣчіяхъ.

 


У листі до прем’єра наведені численні приклади заборон літературних творів українською, що призвело до того, що літературне українське життя перемістилось до Галичини. Руданський, Куліш, Старицький, Мирний та інші українські письменники не могли донести своє слово до жителів Наддніпрянської України. Російській владі не потрібні були твори українською мовою, не зважаючи на їх зміст. У хворобливому страху перед «австрійським генштабом», який «створив українську мову» (чи то поляки були?), та сепаратистами, що фінансуються з-за кордону, навіть Біблія не могла бути надрукована українською. Чи розуміла російська влада, що такі її дії можуть не придушити сепаратизм, а лише роздмухати його?

Перейдемо до «нижеподписавшихся гражданъ г. Харькова». Так-так, і там співпереживали долі української мови. І написали не аби-що (текст как-топа-дебильному написан» © Мер), а листа до голови російського Уряду. Хоча вони і зазначають про те, що українці «…всегда были великой частью одной и той же великой этнографической единицы — русскаго народа…» (ай-ай-ай!), «…Однако къ нимъ примѣняется такое тяжкое ограниченіе, какого въ предѣлахъ Россіи не примѣняется ни къ иновѣрцамъ, ни къ инородцамъ, ограниченіе глубоковредное для культурного развитія страны и глибоко оскорбительное для ея населенія – именно запрещеніе родного языка.»

І дякують паралельно харків’яни за таке «братство».

До цього листа приєднується український письменник, драматург та актор Марко Кропивницький. Він надсилає до Вітте майже аналогічного листа, з деякими доповненнями особисто від себе.

Бачимо, що велика українська кривда почала вирішуватись на державному рівні. Це лише перша стаття, що стосується цього процесу. Ми і далі публікуватимемо високі державні документи з цього приводу.

(с) Костя Зінін, спеціально для http://vkrajina.com

условия эксплуатации электромагнитные замки ремонт электромагнитных замков любой сложности;портмоне на молнии мужское ремни под джинсы украина большой выбор кошелек клатч мужской