Стид [сором]


     Стид, стидко, стиди(а)тись, стидно, діал. встидно – від праслов’янського «stydъ», звідки також походять польське «wstyd» (стид), чеське «stud, ostuda» (ганьба, стид), сербське «стид» та ін.

         Широко вживалось (як і сором)  в народній та літературній українській мові: «Чи довго будете казитись і стид Олимпові робить?» (Котляревський, 1798 р.); «Бодай ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли» (Тарас Шевченко); Хто знав стид, той має й совість (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 331). Він почував, що вона знає про його любов, і не стидався свойого чуття (Іван Франко); Як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко! (Марко Вовчок); Хоч і встидно мені, а мушу признатися, що не читав (Іван Франко).

        

Слово

Вживання

стид

літературне, немарковане

стидно

літературне, немарковане

стидкий, стидко

літературне, немарковане

Стидити, стидитися

літературне, немарковане

Стидати, стидатися

розмовне

Устидно, встидно

діалектизм

Устиджати, устидати (+в поч.)

розмовне

 

Усталені вислови:

«Ні стида, ні сорому»

«Стид і сором»

«Стидом повивати (повити) голову»